Телевізійні трансляції, а також їх радіо- і інші формати, поділяються на «живі», що передаються безпосередньо з місця події, та змонтовані, які проходять обробку перед показом. У цивілізованому світі це розмежування завжди було технічним: деякі події зручніше дивитися «вживу», а інші — після підготовки у зручний для глядача час. Важливо зазначити, що «живі» трансляції зазвичай мають певну затримку, що дозволяє уникнути показу шокуючих матеріалів, які не відповідають сучасним стандартам телепередач.
Про це розповідає Рівне Today
У колишньому СССР можливості монтажу часто використовувалися для приховування небажаної інформації, а також її спотворення. Це стало способом уникнення незручних ситуацій, коли те, що не подобалося владі, просто вирізалося з ефіру. Цей процес охоплював як новини, так і розважальні програми, що давало змогу контролювати інформаційний простір. Зокрема, одна з відомих історій стосується телевізійного казкаря Діда Панаса, який, за легендою, не потрапив у ефір через монтаж, що залишив незручні репліки поза увагою глядачів.
Монтаж став інструментом цензури, а прямі трансляції, або, як тоді казали, «в прямому ефірі», вважалися панацеєю від усіх проблем. Багато людей сподівалися, що прямий ефір допоможе дізнатися правду і змінити життя на краще. Яскравим прикладом може бути пряма трансляція засідань Верховної Ради УРСР у 1990 році, яка спочатку викликала великий інтерес, але згодом стала рутинною для глядачів.
Цей період в історії українського радіо на Хрещатику, 26, став золотою добою для працівників, які мали можливість відпочивати між ефірами. Зокрема, у Рівному, де я обіймав посаду депутата міської ради, транслювали засідання сесій через вуличні репродуктори, сподіваючись, що це сприятиме прозорості. Проте життя показало, що такі прямі трансляції не заважають ухваленню рішень, які вигідні певним особам. Тому, коли хтось заявляє про пряму трансляцію свого засідання, це лише підтверджує, що він не усвідомлює реалії сучасного життя.
