Василь, позивний «Лісник», — 51-річний військовий з Рівненщини
У мирному житті він працював трактористом у лісгоспі, мав господарство та виховував дітей.
Про це розповідає Рівне Today
«Я багато про що шкодую у своєму житті, — каже він. — Але пішов воювати, аби діти не воювали».
На службі нині і його син — в навчальному центрі бригади. Донька залишилася вдома разом із матір’ю. Зв’язок із рідними обмежений кількома словами — «доброго ранку» та «добраніч».
Про бойовий досвід говорить неохоче. «Втрати були», — коротко зізнається він і замовкає. Найважчим вважає не окопи й не поранення, а втрату побратимів. Сам він теж пережив поранення й п’ять місяців реабілітації. Повернувся, бо поруч у строю його син. «Списатися? Ні. Хтось мусить бути тут», — пояснює він.
Сьогодні «Лісник» — командир взводу 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Він не приховує втоми: «Все вже так надоїло», але обов’язок сильніший за виснаження. А мрія у нього проста й водночас майже недосяжна на війні — прокинутися одного дня у тиші, без тривог і поспіху.
«Скорішої Перемоги», — додає «Лісник».
